Публікація

Василь Стус (1938-1985). Життя Василя Стуса схоже на спалах – коротке та яскраве. Родився на Вінниччині, навчався у школі, а пізніше у вузі на Донеччині.

Після закінчення педінституту вчителював, служив в армії, працював у газеті. На почат­ку 60-х років з'явилась перша публікація. Навчався в аспірантурі Київського педін­ституту ім. Т. Г. Шевченка.

Брав участь у хвилі протестів проти арештів у середовищі українських шістдесятників. У серпні 1965 року на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» С.Параджанова у кіноте­атрі «Україна» запропонував присутнім під­вестись і в такий спосіб виразити протест проти несправедливих політичних арештів української інтелігенції. За це Василя Стуса від­рахували з аспірантури. На цьому нормальне життя закінчилось. У 1970 році Стус промо­вив останнє слово над могилою по-звірячо­му вбитої талановитої художниці А. Горської. Таких правдивих звинувачень на адресу сис­теми, звичайно, пробачити не змогли. Про­довжується активне цілеспрямоване цьку­вання Стуса.

1972 рік – Стуса заарештовано і засуджено. «Судові процеси 1972–73 рр. на Україні – це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу», – писав Стус у своєму публіцис­тичному листі «Я обвинувачую».

У 1976 р. тюремна адміністрація знищила 600 його поезій, написаних в ув'язненні. Відсидівши тюремний термін, повернувся до Києва. У 1979 році, рішенням суду визна­ний особливо небезпечним рецидивістом і знову ув'язнений в Мордовії. З 1982 по 1983 рр. просидів у камері-одиночці.

Помер В. Стус у холодному карцері спецтабору для політв'язнів на Уралі 4 вересня 1985 року. 16 листопада 1989 року прах Стуса було перенесено на Батьківщину. Його перепоховали на Байковому цвинтарі.

У 1989 р. посмертно реабілітований. Його смерть безсила доти, доки Василь житиме в пам'яті народній. Поезія Стуса – живий нерв України. Його вірші сповнені ін­телектуального напруження, своєрідного світобачення і світорозуміння, наскрізь пере­йняті українським духом. У 1993 р. творчість відзначена Державною премією ім. Т. Шев­ченка. У. 1994 р. вийшла збірка творів В. Сгуса у 6 томах, 9 книгах, підготовлена редакцій­ною колегією на чолі з Михайлиною Коцю­бинською та сином поета Дмитром Стусом.

Олекса Тихий (1927-1984). Сільський учи­тель і письменник. Неодноразово виступав із критикою радянської колгоспно-рад­госпної системи. У 1976 р. став одним зі співзасновників Української Гельсінської Спілки, за що і був заарештований. Помер у в'язниці у травні 1984 р. У 1989 р. перепохований на Байковому цвинтарі.

Валерій Марченко (1947-1984). Літератор, перекладач. Досліджував причини занепаду української національної культури, написав на цю тематику низку статей. Боровся за відродження української мови, національ­ної культури.

На самвидавському плакаті написав: «Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору – свідо­мість, що ярмо нестерпне».

За «антирадянську націоналістичну діяльність» засуджений до 6 років таборів суворо­го режиму. Помер В. Марченко 7 жовтня 1984 р. у ленінградській в'язниці.

Юрій Литвин (1934-1984). Талановитий по­ет, письменник, журналіст. Виступив проти місцевої колгоспної влади, за що у 1953 р. був уперше заарештований. Член Гельсінської групи і співавтор її «Інформаційного бюле­теня». 20 років відсидів у таборах. У серпні 1984 року покінчив життя самогубством. Перепохований на Байковому цвинтарі.

Петро Григоренко (1907-1987). Народився в селянській сім'ї на Запоріжжі. Працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом паровоза. Був активістом ком­сомольського руху, вступив у Комуністичну партію, закінчив робітфак, вчився на інженерно-будівельному факультеті Техно­логічного інституту в Харкові. З 1931 р. – фаховий військовий. Закінчив Військово-інженерну академію ім. Куйбишева. Служив на командних посадах, був слухачем акаде­мії Генерального штабу, учасник боїв на Халхин-Голі. Воював на фронтах Великої Вітчизняної війни, двічі поранений. Закін­чив війну в званні полковника. У грудні 1945 — вересні 1961 рр. — на викладацькій і науковій роботі у Військовій академії ім. М.В.Фрунзе. Кандидат військових наук (1948 р), генерал-майор, захистив доктор­ську дисертацію.

1961 р. Григоренко виступив на партконференції Ленінського району м. Москви із за­кликом «підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність пе­ред виборцями». За це він негайно був усу­нутий від викладання в Академії, одержав сувору догану по партійній лінії і був пере­ведений на службу в Далекосхідний військо­вий округ.

Восени 1963 р., перебуваючи у відпустці в Москві, організував підпільну «Спілку бо­ротьби за відродження ленінізму».

01.02.1964 р. Григоренко затримали органи КДБ в аеропорту Хабаровська і доставили до Москви у внутрішню в'язницю КДБ.

На першому допиті він відхилив пропози­цію голови КГБ В. Семичастного «покаяти­ся», щоб уникнути арешту і суду, після чого був звинувачений («антирадянська агітація і пропаганда»), а потім направлений на судово-психіатричну експертизу в Інститут ім. Сербського. Експертиза визнала його неосудним (19.04.1964 р.) із діагнозом: «Паранойяльний розвиток особистості, що ви­ник в особистості з психопатичними рисами характеру».

17.07.1964 р. Григоренко був направлений на примусове лікування в Ленінградську спеці­альну психіатричну лікарню, а 29.08.1964 р. постановою Ради Міністрів СРСР розжалу­ваний урядом.

Незабаром, після звільнення з керівних по­сад М. Хрущова, Григоренка звільнили з лі­карні (22.04.1965 р.) як такого, що одужав. Працював сторожем, екскурсоводом, ван­тажником у магазинах, майстром у будівель­ному управлінні.

Навесні 1966 р. Григоренко ввійшов в коло московських дисидентів. Від них Григо­ренко став одержувати самвидав. Дізнав­шись про проблему репресованих за Сталі­на народів, активно включився в боротьбу кримських татар за повернення на істо­ричну батьківщину.

1967 – 1968 рр. Григоренко – один з орга­нізаторів і активний учасник петиційної кампанії навколо процесу С. Гінзбурґа.

У період «празької весни» Григоренко під­тримав демократичні перетворення в Чехословаччині.

Наприкінці 1968 р. написав працю «Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)».

Починаючи з 1968 р. Григоренко ініціював дискусії про необхідність надати дисидент­ському рухові, що виникав, організаційної форми. Був гарячим прихильником ство­рення правозахисного комітету.

Постійно допомагав кримським татарам, став неформальним лідером їхнього руху за повернення в Крим. Влітку 1968 р. збирав дані про порушення прав кримських татар, які намагалися повернутися в Крим із місць заслання, підготував інформацію про це для західних кореспондентів.

Влада намагалась припинити контакти Гри­горенка з кримськотатарським рухом. У московській квартирі Григоренка був про­ведений багатогодинний обшук, під час якого був вилучений весь його архів.

1969 р. Григоренко заарештований у Ташкенті. Йому було пред'явлене обвинувачен­ня в антирадянській агітації та пропаганді. Судово-психіатричною експертизою в Ташкенті Григоренко був визнаний осудним. Це рішення не влаштовувало владу, і в жовтні 1969 р. він був етапований у Москву, де пси­хіатри Інституту ім. Сербського визнали ре­зультати попередньої експертизи помилковими. Ухвалою суду від 27.02.1970 р. Григо­ренко був спрямованим на примусове лікування в Черняхівську спецпсихлікарню (Калінінградська обл.).

Кримські татари пікетували Ташкентську в'язницю. Вимога звільнення Григоренка була одним із гасел демонстрації кримських татар у Москві. 1973 р. Григоренко був пере­ведений у психіатричну лікарню загального типу в Підмосков'ї. Але напередодні візиту президента США Ричарда Ніксона в СРСР Московський міський суд виніс ухвалу про припинення примусового лікування, і Гри­горенко був звільнений і незабаром відно­вив правозахисну діяльність.

Приїздив у Київ до Миколи Руденка в серп­ні 1976 р., був ініціатором і брав участь у створенні Української Гельсінської групи (УҐГ), увійшов у число її членів-засновників. У лютому 1977 р. склав брошуру «Наші буд­ні» про боротьбу КДБ проти Гельсінського руху в СРСР.

У листопаді 1977 р. Григоренко одержав до­звіл на піврічну поїздку у США для лікування. 13.02.1978 р. був позбавлений радян­ського громадянства. Дізнавшись про це, дав у Нью-Йорку прес-конференцію, де сказав, що це найсумніший день у його жит­ті: «Мене позбавили права померти на Батьківщині». В еміграції остаточно відмовився від комуністичних поглядів, став членом української общини у США, православним віруючим.

Петро Григоренко помер 21 лютого 1987 р. і був похований на українському цвинтарі містечка Баунд-Брук неподалік Нью-Йорка. Указом Президента Російської Федерації в 1993 р. Петро Григоренко посмертно відновле­ний у званні генерал-майора. У 1997 р. Гри­горенко нагороджений (посмертно) відзна­кою Президента України – орденом «За мужність» І ступеня, а 1999 р. Меджліс кримськотатарського народу встановив йо­му пам'ятник у Сімферополі.

В'ячеслав Чорновіл (24.12.37-25.03.1999) – шістдесятник, видатний діяч правозахисного і національно-визвольного руху 60-90-х років, член Української Громадської Групи сприяння виконанню Ґельсінкських угод (УГГ), політичний діяч.

Чорновіл народився в родині сільських учи­телів на Черкащині. У 1955 році закінчив серед­ню школу із золотою медаллю і вступив до Київського університету на факультет жур­налістики. Закінчив його з відзнакою в 1960 році.

Ще в університеті Чорновіл мав неприєм­ності за свої погляди, з чим пов'язана майже річна перерва в навчанні в 1958 р. Три роки В.Чорновіл працював редактором молодіжних передач на Львівській студії телебачення. У травні 1963 р. переїхав до Києва, щоб про­довжити наукову роботу з історії української літератури.Чорновіл брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої моло­ді (КТМ),

Заарештований під час чергової хвилі ре­пресій в Україні 12 січня 1972 року.

З дружиною Атеною Пашко

На початку 1978 р. Чорновіл відправлений етапом на заслання в село Чаппанда (Яку­тія). Там написав брошуру про боротьбу за статус політв'язня в таборах. У 1978 р. при­йнятий до міжнародного ПЕН-клубу. 22 травня 1979 р. Чорновіл став членом Української Гельсінської Групи.

У квітні 1980 р. В. Чорновіл заарештований за сфабрикованим звинуваченням у «спробі зґвалтування». У травні 1985 р. Чорновіл по­вернувся в Україну.

В.Чорновіл активний політичний діяч неза­лежної України 90-х років. 1991 р. був кан­дидатом в Президенти України (23,27 % го­лосів, друге місце). У 1992 р. обраний співголовою та головою НРУ. У 1994 і 1998 рр. знову обраний народним депутатом Украї­ни. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевчен­ка 1996 р. в галузі публіцистики (в тому чис­лі за книги, раніше інкриміновані як антирадянські).

25 березня 1999 р., за півроку до президент­ських виборів, В. Чорновіл загинув в авто­мобільній катастрофі. Не стало національ­ного лідера, першорядного політика. Заги­нув національний герой. Влада до цього дня не розслідувала обставин його загибелі і вперто твердить, що це була дорожньо-транспортна пригода. Десятки фактів, на­впаки, стверджують, що це було запланова­не вбивство. На могилі В. Чорновола завжди є живі квіти.